Бриолін, він же "помада для волосся" (англ. hair pomade), з’явився у XVIII столітті. Його використовувала аристократія, підкреслюючи цим свою приналежність до високого соціального статусу. Основними компонентами були суміші жирів домашніх тварин і бджолиний віск. Аби приглушити неймовірний сморід жиру, додавали велику кількість різких і стійких ароматів — типу бергамоту, анісу та гвоздики.
У XIX столітті на зміну яловичому, баранячому й козячому жиру прийшов ведмежий. Помади, як і раніше, рясно насичувалися різкими й нав’язливими ароматами.
На початку XX століття основними інгредієнтами бриоліну стали продукти нафтохімії — церезин, парафін, петролатум. Саме ці речовини визначили категорію товарів petrol-based.
У період з 1925 по 1940 роки з’явилися такі гіганти, як Murray’s (1925), Sweet Georgia Brown (1934), Brylcream, Royal Crown (1936). Вони настільки добре зарекомендували себе, що випускаються й досі. Слідом за ними, під час Другої світової війни, величезну популярність серед молоді здобув Dixie Peach.
У ті часи бриолін використовували всі підряд — від директорів і офісних клерків до музикантів і вуличних хуліганів. Для останніх слово greasers стало загальновживаним і набуло подвійного значення. Ті, хто не любив цих хлопців, вкладали у нього зміст «бруднюки». Самі ж вони, а також ті, хто їм симпатизував, мали на увазі «бриолінщики».
Справжній бум стався у 50-х роках, коли бриолінові помпадури, «качині хвости» (ducktails) та квіффи (quiffs) заполонили сцену, звідки лунав суцільний рок-н-рол. Елвіс, Джонні Кеш, Едді Кокрейн і Джонні Бёрнет зводили з розуму дівчат своїми голосами й зачісками, а всі хлопці намагалися бути на них схожими, щоб сподобатися цим самим дівчатам.